Про війну під час війни

З часом наше сприйняття історії змінюється. Стають відомими нові факти, руйнуються або навпаки створюються міти. «Переписувати історію – це наш єдиний обов’язок перед нею», – ці слова приписують Оскару Уайльду. Не всі історики погоджуються з цим. Можливо, ідея письменника полягає у тому, щоби переписувати історію відповідно до сучасних реалій та фактів. Досить лаконічно з цього приводу висловився д-р Георгій Касьянов, завідувач відділом новітньої історії НАНУ: «Переписування історії загалом відбувається з трьох причин: через ідеологічну кон’юнктуру, через якісні зміни в історіографії та через елементарну зміну поглядів конкретного дослідника. Перший варіант може мати формальний зв'язок з наукою, зберігаючи ті чи інші атрибути наукового дослідження, але насправді належить винятково до сфери ідеології та політики. Другий та третій є рушіями історіографії як наукової дисципліни».

Наразі ми стикнулись із четвертою причиною, про яку не згадав д-р Касьянов – необхідність позбавитись від бачення історії, нав’язаного тією самою ідеологічною кон’юнктурою. За нетривалий час правління Януковича і Ко ми системно наближались до російської моделі історичної пам’яті, що нав’язувалось не тільки через засоби масової інформації, а й через освіту – з легкої руки пана Табачника.
Окрім того, нам доводиться протистояти пропаганді, що повсякчас на свій манер перекроює історію. При чому досягла у цій сфері неабияких вершин – на провокації цілком піддаються як пересічні «споживачі інформації», так і інтелектуали.
Внаслідок цього, останнім часом виросла потреба в істориках, котрі зможуть зруйнувати облудну конструкцію російської пропаганди. На жаль, зазвичай професори історії мають слабший голос, аніж журналісти, що запросто тиражують псевдо-історію у свідомості мас. Не треба забувати геббельсівський постулат – чим неймовірніша брехня, тим швидше в неї повірять. Від себе додамо – і тим глибше в неї повірять. Тому переконати затятого ДНР-івця у тому, що українці цілком собі нормальні люди, – шанси невеликі. Тим важливішою і нагальнішою стає справа виховання та освіти підростаючого покоління.
Інститут «Ткума» обрав курс на роботу, насамперед, із вчителями, які, у свою чергу, передадуть ідеї, знання учням. З огляду на виклики сучасності Інститут «Ткума» спільно з Яд Вашем та за підтримки Міністерства освіти і науки України ініціював серію семінарів «Проблеми викладання історії Другої світової війни за умов сучасної війни проти України», перший з яких відбувся 28 серпня. У семінарі взяли участь вчителі історії дніпропетровських шкіл. До роботи також долучився Борис Трейгерман, радник голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації.
Д-р Ігор Щупак, директор Інституту, автор підручників з історії та педагог з багаторічним стажем, коментує необхідність проекту: «Мої колеги-історики – дослідники, вчителі – жваво обговорюють, як сьогодні, за умов війни, викладати тему «Друга світова війна», з якої розпочинається курс історії в 11-му класі. Очевидно, що саме ця тема є найбільш політизованою та ідеологізованою; саме цю тему використовували для формування, для розколу українського суспільства, наслідки якого ми бачимо сьогодні на Донбасі.
Я вважаю важливим, у першу чергу, називати речі своїми іменами – в історії та сьогоденні: «фашизм», «нацизм», «тоталітаризм», «демократія». Слід з’ясувати ці поняття. Чимало спекуляцій є стосовно «бандерівців» та націоналізму, тому обговорюємо питання щодо українського націоналізму та «національного питання» під час війни. Необхідно розібратися з міфами та стереотипами щодо Голокосту та його універсальних уроків для людства (у тому числі – того, що людство не усвідомило цих уроків).
Нарешті, за влучним висловом Ярослава Грицака, ми маємо «Пам’ять про війну та війну пам’ятей», у тому числі – пострадянської, центральноєвропейської та інших; а яка пам’ять формується в сучасній Україні?»
Ці питання стали ключовими під час семінару, що проходив у формі діалогу з присутніми.
Д-р Ігор Щупак зазначає, що українці на Сході та Заході України, безумовно, мають різну історичну пам’ять, проте це не має стати на заваді побудови єдиної держави у сьогоденні.При чому примирення вбачається не в забутті або ігноруванні контроверсійних подій історії, а у визнанні власних помилок, прощенні чужих і визнанні права одне одного на власних героїв. Так, Степан Бандера, ім’я якого старанно витягають із шафи, щоб розпалити чергову сутичку, не стоїть у сонмі героїв мешканців східних областей, але треба визнати правомешканців західних областей вшановувати його як свого героя. І абсолютно абсурдно клеймити усіх навіть не націоналістів, а патріотів «бандерівцями». З іншого боку, у атмосферівизнання права на власних героїв «бандерівець» втратить своє негативне забарвлення. Так само, як слово фашист, яке зараз ярликом вішають на кожного українця і яке за означеннямне несе того змісту, який намагається вкласти в нього російська пропаганда.
Універсальним підходом до вивчення історії Другої світової війни д-р Ігор Щупак бачить у роботі з базовими поняттями (інакше ми просто не будемо розуміти одне одного, і створимо підґрунтя для підміни понять і фальсифікацій), та науковий аналіз історичних подій та явищ, внаслідок якого учні самостійно повинні робити висновки.
Що таке «фашизм» і «нацизм»? Які є прояви фашистських ідей та злочинної практики в сучасному світі?
Що таке «вітчизняна війна»? Які її ознаки, чи були вони на території України під час Другої світової війни?
Не нав’язування думки, не пропаганда, а науковий аналіз. Тільки так можна виховати свідомих громадян і тільки так можна вберегти їх від впливу пропаганди.
Наприкінці семінару д-р Ігор Щупак сказав: «Неможливо за дві години цілком розкрити заявлені питання. Проте ми сподіваємось окреслити основні напрямки мислення і розуміння подій минулого, які страшним відлунням дійшли до наших днів».
Важливість таких семінарів для вчителів добре проілюстрував один із учасників семінару, процитувавши Отто фон Бісмарка: «Битву при Садовій виграв пруський шкільний вчитель». І ми покладаємо надії на наших українських вчителів.