Шановні колеги! Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» разом з партнерами – Курултаєм кримськотатарського народу, Українським інститутом національної пам’яті, Українським освітянським видавничим центром «Оріон» – провели історичний вебінар «Депортація кримськотатарського народу та етнічних спільнот Криму: радянський злочин, що має продовження», приурочений до Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.
Ми продовжуємо отримувати розлогі відповіді та коментарі шановних спікерів на запитання наших глядачів та маємо за честь розмістити їх на сторінках Інституту «Ткума» та Музею, Youtube-каналах та на відповідних сторінках у Фейсбуці.
Дякуємо за увагу до наших заходів! Бережіть себе!
НА ВАШУ ДУМКУ, ЯКІ САМЕ ПОДІЇ МОЖНА ВВАЖАТИ ПОЧАТКОМ РЕПРЕСИВНИХ ЗАХОДІВ ЩОДО КРИМСЬКИХ ТАТАР? ЩО БУЛО ТОЧКОЮ ВІДЛІКУ ДЛЯ ПРИЙНЯТТЯ ДОЛЕНОСНОГО РІШЕННЯ?
Ігор Кочергін,
доктор історичних наук,
начальник Південно-східного міжрегіонального відділу
Управління забезпечення політики національної пам’яті УІНП,
голова Правління Дніпропетровської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України
https://tkuma.dp.ua/ua/2015-02-17-11-50-31/novosti/2985-storichnij-veb-nar-deportats-ya-krims-kotatars-kogo-narodu-ta-etn-chnikh-sp-l-not-krimu-radyans-kij-zlochin-shcho-mae-prodovzhennya-komentar-sp-ker-v#sigProId9a245e7028
Точкою відліку масштабних репресивних заходів відносно киримли можна вважати появу доповідної записки заступника наркома держбезпеки СРСР Богдана Кобулова та заступника наркома внутрішніх справ СРСР Івана Сєрова на ім’я голови НКВС Лаврентія Берії від 22 квітня 1944 р. про уявне масове дезертирство 20 тисяч татар з лав 51-ї армії під час наступу нацистів. 10 травня 1944 р. Л. Берія особисто доповідав Й. Сталіну про «дезертирство татар та небажаність їх проживання в прикордонній зоні» та пропонувалося депортувати кримських татар до Узбецької РСР. Детальніше про розвінчання міфів щодо кримськотатарського народу йдеться у статті дослідника, журналіста С. Громенка за посиланням.
11 травня 1944 року було прийнято цілком таємну Постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». В ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням для подальшої депортації. А вже вранці 18 травня 1944 р. розпочалася депортація кримськотатарського народу, що тривала до 20 травня, та до якої було залучено 32 тисячі співробітників НКВД. У підсумку, за 3 дні з Криму було вигнано 191 044 осіб, що мало катастрофічні наслідки: в місцях заслання від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тис. кримських татар. Депортація кримських татар стала одним із найяскравіших прикладів злочинів радянського тоталітарного режиму доби Другої світової війни, яка, на жаль, мала продовження в 2014 р.
Сергій Громенко,
кандидат історичних наук,
оглядач «Крим.Реалії/«Радіо Свобода» (м. Київ)
https://tkuma.dp.ua/ua/2015-02-17-11-50-31/novosti/2985-storichnij-veb-nar-deportats-ya-krims-kotatars-kogo-narodu-ta-etn-chnikh-sp-l-not-krimu-radyans-kij-zlochin-shcho-mae-prodovzhennya-komentar-sp-ker-v#sigProId86537d7ee5
На мою думку, початком репресій проти кримських татар можна вважати 1928 рік, а саме – справу голови Кримської АССР Велі Ібраїмова. Відомо, що саме після його розстрілу, репресивний маховик закрутився по повній. Так, вже невдовзі було ініційовано процес членів партії «Міллі-Фірка» як «контрреволюційної організації». Більш докладно з цією справою можна ознайомитися за посиланням. Продовженням репресивних заходів, безумовно, був класичний терор проти кримськотатарської інтелігенції 1937 р., серед яких імена відомих вчених, письменників, педагогів, суспільних діячів, журналістів тощо (докладніше у статті).
Визнаним фахівцем з теми депортації киримли є пані Гульнара Бекірова, чиї ґрунтовні дослідження становлять особливе значення. Гадаю, що декілька з її численних репрезентативних публікацій, зокрема щодо терору кримських татар у 1937–1938 рр., стануть в нагоді під час підготовки освітян до занять, лекцій тощо. Подаю посилання на ще одну її статтю з теми.
ЯКИМИ БУЛИ СТОСУНКИ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ТА РАДЯНСЬКИХ ПАРТИЗАН? ЯКИМ БУЛО СТАВЛЕННЯ КИРИМЛИ ДО ПАРТИЗАНСЬКИХ ЗАГОНІВ?
Сергій Громенко,
кандидат історичних наук,
оглядач «Крим.Реалії» /«Радіо Свобода» (м. Київ)
Безумовне, це надзвичайно складне питання, яке потребує розлогої відповіді або навіть окремої публікації. Для загального уявлення щодо особливостей взаємостосунків киримли та радянських партизанських загонів я раджу звернутися до вже опублікованих фахових досліджень з теми. Наведені роботи розкривають аспекти національних стосунків доби нацистської окупації, а також приділяють особливу увагу діяльності партизанського руху в Криму:
1) Поляков В. Страшная правда о Великой Отечественной. Партизаны без грифа «Секретно». Москва: Яуза, Эксмо, 2009. 384 с.
2) Романько О. Крым под пятой Гитлера. Немецкая оккупационная политика в Крыму 1941–1944 гг. Москва: Вече, 2011. 432 с.
3) Неменко А. Крым 1941–1944. Обратная сторона войны. Отдельные аспекты истории оккупации Крыма. Симферополь: ООО «Издательство «Доля», 2018. 420 с.
КОЛИСЬ КУРУЛТАЙ РОЗПОЧАВ ПРОЕКТ ПО ЗБОРУ УСНО-ІСТОРИЧНИХ СВІДЧЕНЬ ЩОДО ДЕПОРТАЦІЇ КРИМСЬКИХ ТАТАР (ЗДАЄТЬСЯ, ПІД НАЗВОЮ «УНУТМА»). ЯКА ДОЛЯ ЦЬОГО ПРОЕКТУ НА СЬОГОДНІ?
Сергій Громенко,
кандидат історичних наук,
оглядач «Крим.Реалії» /«Радіо Свобода» (м. Київ)
Проєкт «УНУТМА» було розпочато 1 вересня 2009 р. з метою «істотного поповнення раніше зібраних свідчень, їхньої систематизації та направленню до подальшого судового розгляду». Менш ніж за два роки до архіву Спеціальної Комісії Курултаю із вивчення геноциду кримськотатарського народу надійшло 390 комплектів документів із заявами та свідченнями про трагічні події. Проєкт за часом є безстроковим, свідчення продовжують надходити та розглядаються на предмет відповідності фахівцями з різних галузей, обізнаних з темою депортації кримськотатарського народу.
Детальніше ознайомитися з проєктом «УНУТМА» можна на офіційному сайті Меджлісу кримськотатарського народу.
Щиро сподіваюсь, що окреслені мною тези заохотять українських освітян до більш ширшого дослідження трагічної історії кримськотатарського народу в ХХ ст.