З цього приводу Володимир В’ятрович (далі В. В.) зауважив:

   «Тема українсько-єврейських стосунків надзвичайно важлива з кількох сторін. В першу чергу тому, що вона є дуже мало вивчена – нажаль в Україні багато десятків років не відбувалось наукових досліджень з цієї проблематики; по-друге – тому, що вона є дуже заполітизована. Про українсько-єврейські стосунки писали лише радянські пропагандисти, які мали за мету протиставити україн ців євреям. На сьогодні ми маємо проблему, пов’язану не тільки з відсутністю знань, з аспектами українсько-єврейських стосунків, але й проблему з величезними пропагандистськими нашаруваннями, які були створені свідомо за радянських часів.

 Мали місце свідомі провокації, які чинилися Комітетом державної безпеки з метою загострення відносин між українцями і євреями. Перші такі провокації почались на початку 50-х років, однією з масштабніших спецоперацій стало звинувачення німецького підрозділу «Нахтігаль», який складався з українців, у єврейських погромах у Львові. Насправді, спецоперація була спрямована не стількі проти українців, як проти Теодора Оберлендера, одного з німецьких офіцерів, який був у цьому підрозділі, а в 1959-му році був міністром в уряді Західної Німеччини. На замовлення КДБ намагалась провести операцію з його компрометації, потім ця операція перекинулась вже і на українців-вояків цього підрозділу. Тут ми маємо дуже цікаві документи про те, як формувалася ця легенда. Наявні доповідні про те, як КДБ намагалось знайти нібито докази того, як «Нахтігаль» бере участь в антиєврейських акціях, відповіді з місцевого управління про те, що жодного такого факту немає. Далі – вказівки КДБ про те, що цю інформацію вкрай необхідно знайти, де шукати свідків, що давати свідкам читати і що свідки повинні відповідати, інформація про те, які агенти КДБ використовувались для надання свідчень на процесі у Німеччині. Але це було тільки початком – активна робота в цьому напрямку продовжувалась дуже активно і в 60-80-ті роки, і тому є декілька причин.

  В 60-70-ті роки вже з’явились єврейські дослідники, які почали говорити про Голокост, і попри те, що Радянський Союз ніколи не визнавав Голокост практично до кінця свого існування, він намагався, принаймні за кордоном, використати цю інформацію і спрямувати звинувачення у Голокості проти своїх ідейних супротивників, якими він вважав українських націоналістів.

  На той момент – 60-80-ті роки – це період «холодної війни», протистояння, активна частина діячів націоналістичного руху залишалась на Заході, проводячи діяльність в якості діячів політичного руху, вони співпрацювали з місцевими політиками, і, відповідно, компрометація саме цих націоналістів була компрометацією і тих політиків. Це також доводять архівні документи СБУ (тодішнього КДБ).

  Ось ще один показовий момент, як діяли спецслужби: (фрагмент з книжки) листівка, яка закликає відважного єврейського юнака, який в пам’ять про жертв Голокосту має вбити цього нацистського поплічника, де б він його не бачив. Ця листівка поширювалась серед українських і єврейських організацій. Таких прикладів можна наводити дуже багато.  

  Історичні міфи живучи, це можна було бачити і на 70-ту річницю трагедії Бабиного Яру, коли знов стали спливати різні інсинуації, одна з таких – відносно участі «Буковинського куреню» в розстрілах євреїв.

  Мені здається, що наше завдання, як істориків, і українських, і єврейських, всі подібні дискусії «приземляти» фактами, наближати їх до правди, бо якщо і далі будуть існувати подібні стереотипи, вони будуть заважати нормальному зближенню.    Нажаль зараз ми є свідками, коли в сусідній державі відбувається певний процес реабілітації радянського тоталітарного минулого, і можливо, навіть, спроба наслідування цього минулого. Звісно, історія не пробачає повторення, і те, що повторюється – повторюється лише як фарс. Через це я кажу, що сьогоднішня Росія – це карикатура на СРСР. Нажаль, цьогорічна Україна перетворюється на сьогоднішню Росію. Саме з цим і пов’язано, що інформація про правдиве обличчя сталінського тоталітарного режиму, інформація про Голодомор, інформація про український визвольний рух, інформація про Голокост – руйнує ті зручні схеми, на які опирається і теперішнє керівництво Росії, яке намагається говорити знову про «великий могучий Советский Союз». І тут українське бачення події Другої світової війни заважає цій концепції, заважає говорити про Велику Вітчизняну війну, заважає говорити про «єдиний порив народу», про виключно патріотизм і тому подібне. Аби протистояти цьому – нічого нового навіть не застосовується. Тому – є дві новини: одна – хороша, друга – погана. Погана полягає в тому, що ці старі стереотипи досі діють, а хороша – в тому, що якщо немає нічого нового, це означає, що ці люди вичерпали свою фантазію і інформаційні можливості, через те повторюють ті міфи 59-го року, 80-х років. І я переконаний, що якщо історики будуть більш відповідально ставитись до своєї роботи, будуть спростовувати ці міфи, то вони довго не проіснують. Нове покоління має доступ до різних джерел інформації, і спроби подати «єдину правильну думку» є абсолютно провальними. Я не хочу сказати, що українсько-єврейські стосунки були завжди ідеальними: справді, було багато взаємної ненависті, було пролито багато невинної крові. Але ми повинні це розуміти, розкривати ці трагічні сторінки, ні в якому випадку не покладаючись на сфальшовану інформацію, яка мала конкретні політичні завдання. Відкинувши стереотипи, ми зможемо побачити, що періоди мирного співжиття українців і євреїв були значно довшими, ніж періоди конфліктів, і власне ці періоди взаємного співжиття повинні формувати майбутнє, а не пам’ять про конфлікт».

  Висвітлюючи іншу сторону цієї теми, Ігор Щупак (далі І. Щ.) додав:

  «Коли я прочитав книгу шановного пана Володимира «Ставлення ОУН до євреїв», перше, що я сказав, було: «Якби так, то вони давно мали одружитися!» Насправді, такого вже «кохання», на мою думку, не було. Було по-різному, також, дійсно, було і багато крові. Було й таке, коли вояки УПА знищували єврейські гетто, знищували євреїв-втікачів, які ховались в лісах. Були люди, які здійснювали єврейські погроми, при цьому видавали себе за українських націоналістів, або були такими насправді – це вже невідомо і взагалі цей момент дуже сенситивний – чи представляли вони всю організацію, чи ні. З іншого боку, не треба забувати, що було чимало євреїв-лікарів в загонах УПА, і не тільки лікарів. Були й розвідники, бійці. В Ізраїлі навіть є організація євреїв-ветеранів УПА. Певна кількість євреїв була засуджена, і  вони сиділи в таборах, як «українські буржуазні націоналісти». І ще одна цікава річ: саме у сталінських та брежнєвських таборах українська та єврейська громади поєдналася в своїй боротьбі проти тоталітаризму. І про це на конференціях «Ткуми», на інших конференціях, які стосуються теми українсько-єврейських взаємин, можна бачити приклади цього поєднання: це і Ар’є Вудка, єврей, який виніс в світ вірші Василя Стуса, і Семен Глузман, який першим постав проти репресивної психіатрії в Радянському Союзі. З української сторони – Мирослав Маринович, нині проректор Українського католицького університету, учасник міжнаціональних та міжрелігійних проектів «Ткуми», і дуже багато інших, цей список можна продовжувати і продовжувати.

  Тобто було дуже по-різному і головне зараз – це не перебувати в ілюзіях і стереотипах».

  Подальше обговорення перейшло в русло теми – чому останнім часом ведеться багато розмов щодо участі українців в акціях по знищенню євреїв в Бабиному Ярі в період Голокосту. Напередодні 70-ї річниці цієї трагедії знову, то там, то тут, стали спливати розмови навколо цього провокативного питання.

І.Щ.

 «Насправді є документи, які свідчать, що в Києві українці-колабораціоністи виконували охоронні функції, або сортирували одяг, особисті речі, відібрані німцями у жертв Бабиного Яру, проте немає жодного доказу того, що українці розстрілювали євреїв в Бабиному Ярі. Тобто українці-колабораціоністи дійсно допомагали німецьким нацистам, але ж були і українці, які рятували євреїв. І про це треба говорити».

В. В.

 «Зараз дехто намагається ввести в оману і казати про існування української поліції за часів війни, як про власну українську структуру. Проте це була німецька структура, яка складалася з жителів України, які переходили на службу до німців. Були випадки, це більш стосується Центральної, Південної, Східної України, коли українською поліцією ставали цілі райвідділки радянської міліції, які просто міняли пов’язки, кашкети. До речі, це було властиво і для Польщі: сумнозвісна «гранатова поліція», яка брала участь і в антиєврейських акціях на Волині, це по суті, підрозділ державної поліції, яка в 1939-му році разом зі своїм керівництвом перейшла на німецьку сторону, змінила уніформу і продовжувала свою службу. Нажаль, таких випадків було дуже багато. Чому це було можливо? Дуже гарно це пояснює Тімоті Снайдер в своїй книзі «Криваві землі». Він каже, що ці люди пройшли через подвійну окупацію. Їх двічі перемололи: спочатку – 1939 рік – приходить радянська влада, якщо вони хотіли реалізуватись, вони мали проявляти якусь лояльність до цієї влади, більш того – радянська влада заохочувала доноси, наклепи, знищення свого ближнього. Це піднімало хвилю взаємного зла. 1941 рік – приходить німецька влада, і ті, хто постраждав при попередній владі кажуть: тепер ми відіграємось, тепер ми будемо мстити. Німецька і радянська влади забрали еліту суспільства: наймудріші, найбільш моральні люди були знищені. Лишилися ті, хто готові були пристосовуватися. Відповідно, це призводило до деморалізації суспільства, наслідком якої були масові жахливі вбивства».

І. Щ.:

  «…Хочу додати декілька слів щодо київського єврейства, та тих діячів ОУН, які були в Києві (зокрема, Олена Теліга). В газеті «Українська правда» діячі ОУН писали, що вони не заперечують проти «остаточного вирішення єврейського питання», яке запроваджували нацисти. І ось, трагедія історії полягає в тому, що згодом після того, як вони це проголосили, їх самих розстріляли як українських патріотів у тому ж Бабиному Ярі. Тому, я справді вважаю, що Бабин Яр – це символ геноцидів, символ трагедії всього українського народу. А що стосується ставлення до євреїв, то українські націоналісти сприймали їх як провідників московського більшовицького  режиму і як союзників більшовизму; другий момент – це те, що позиція УПА змінювалась рік від року, і к 1945-му року почали з’являтись майже інтернаціоналістичні гасла. Але треба усвідомлювати: те, що кажуть ідеологи – це одне, те, що вирішується на рівні командирів партизанських загонів (польових командирів) – це друге, а те, що існує на побутовому рівні серед пересічних громадян, бійців УПА – це третє і може йти всупереч з попереднім».

В. В.:

«Антисемітизм був дуже модним у міжвоєнний період і він справив свій вплив не стільки на ідеологію, скільки на пропаганду, яка використовувала гасла боротьби з «жидобільшовизмом». Доречи, часто говорять, що сама наявність такого терміну «жидобільшовизм», який часто використовувався в націоналістичній пропаганді, зближує їх з нацизмом, тому що це, нібито, винахід нацизму. Насправді цей термін дещо старший, він почав використовуватись у 1919 року і винахідником його були «білі» російські офіцери, які представляли Росію після більшовицького перевороту, як захоплення євреями влади і через це з ними треба боротись. Потім це було підхоплено українцями... …В суспільстві, нажаль, і сьогодні ще живуть два грубих побутових сприйняття, радікально-протилежні стереотипи: з одного боку – «українсько-німецькі буржуазні націоналісти», з другого – «жидокомуна». Але я сподіваюся, що ми можемо їх подолати, і символом їх подолання буде те, що в Музеї Яд Вашем в розділі «єврейський опір» з’явиться інформація, бодай, про двох-трьох євреїв, які воювали на боці УПА. На мою думку – вони заслуговують на це. Взагалі, для того, щоб політики не мали можливості брати на озброєння ті чи інші стереотипи, легко міняти «плюс» на «мінус» і навпаки, нам, історикам, треба писати і ще раз писати, спираючись на факти. Саме таким чином історик виконує свою соціальну місію».