Всеукраїнський Центр Вивчення Голокосту - ДО ПИТАННЯ ПРО ПЕРЕДУМОВИ УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКИХ ВЗАЄМИН В XVII СТОЛІТТІ

Історична доля євреїв тісно пов’язана з історією українського народу. Як відомо, перша згадка про євреїв на території України відноситься до І ст. н. е., є відомості про їх перебування у Києві з Х ст.

Масове переселення євреїв на українські землі відбувалося у XV-XVI ст., особливо з Польщі після 1569 р. Вони селилися в містах і містечках, рідше в селах Галичини, Поділля, Волині, Буковини та Закарпаття разом з українцями та представниками інших народів – росіянами, поляками, білорусами, чехами, словаками, татарами, турками, вірменами, циганами тощо [1, с. 44].

Євреї відігравали помітну роль в соціально-економічному та політичному житті України XVI-XVIII ст. Але поряд із свідченнями економічного співробітництва між євреями та українцями було чимало явищ економічного суперництва та антагонізму, поряд із добросусідством в селах та містечках вражають факти насильства та масових вбивств, що супроводжували національно-визвольну війну українського народу в середині XVII ст. Важливим питанням є з’ясування передумов цих подій.

Ще Микола Аркас, автор відомої “Історії України-Русі”, виділяв такі причини народної революції (тут і далі збережена стилістика оригіналів): “…релігійні, – бо народ хотів одстояти свою віру, котра зазнавала тяжких утисків; національні, – бо народності Українській була велика небезпека од Поляків; політичні, – бо народ наш не хотів помиритися з тим ладом державним, що запанував був у Польщі; нарешті, соціально-економічні – бо дуже тяжко гнітило народ шляхетсько-жидівське господарство, дуже тяжко давалася в знаки народня неволя на те, що землі людські підгарбали собі пани” [2, с. 196].

Коли ми розглядаємо соціально-економічні передумови українського повстання, то, перш за все, треба зазначити той відомий факт, що євреї не мали права володіти землею, тому заняттями, що були їм доступними за умов вузького середньовічного ринку, лишалися ремесло, орендарство, лихварство, торгівля і посередництво. З іншого боку, за Литовськими статутами 1566 і 1569 рр. права євреїв в підлеглих Польщі землях встановлювалися практично нарівні з правами шляхти. Нестача місця не дозволяє нам аналізувати єврейське самоврядування, системи оподаткування, судочинства тощо. Але важливо зробити кілька зауважень щодо економічних чинників, які впливали на настрої українського населення та українсько-єврейські взаємини.

Особливо велику питому вагу складали євреї серед орендарів, які нещадно експлуатували українських селян. Так, у володіннях роду Острозьких було біля 4 тис. орендарів-євреїв, а у 1616 р. більше половини українських земель, що були під владою Польщі, орендувалися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними гроші за кілька років, вони нещадно експлуатували селян. Нерідко орендар вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість-сім днів, виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг. Іншою формою оренди стали надання тимчасової монополії на виробництво і продаж горілки та тютюну. Це давало можливість орендареві встановлювати монопольно високі ціни на ці продукти [3, с. 216].

Ці аспекти українсько-єврейських відносин широко представлені в багатьохджерелах та історичних дослідженнях. М.І. Костомаров пише: “…Ничто так не тяготило и не оскорбляло русского народа, как власть иудеев. Паны, ленясь управлять имениями сами, отдавали их в аренды иудеям с полным правом панского господства над хлопами. И тут-то не было предела истязаниям над рабочею силою и духовною жизнью хлопа… Отдавать имения на аренды казалось так выгодным, что число иудеев-арендаторов увеличивалось все более и более, и Южная Русь очутилась под их властью. …Крестьянам не дозволялось ни приготовлять себе напитков, ни покупать их иначе как у жидов, которым пан отдает корчму в аренду” [4, с. 356].

Не кращим було становище в українських містах: “…Міста под польським режимом… занепадають, – пише М. Грушевський, – відстають все більше від сучасного прогресу економічного і культурного життя і разом з тим набувають все більш інородного характеру. …Залишки торговлі і промислу потрапляють до рук євреїв, незважаючи на всі спрямовані проти них заборони та обмеження” [5, с. 143].

Слід відзначити, що як описання соціально-економічного тиску на українців з боку польсько-єврейської верхівки, так і картини погромів в ході української національної війни в основному співпадають в українських та єврейських джерелах. Так, в українському “Літопису Самовидця” читаємо: “…В Киеве немалое притеснение древним божьим церквам творили бывший тогда киевским воеводой Тышекич, а также иезуиты, доминиканцы, бернардинцы и другие монашеские ордена. Они… запрещали просвещение и школы, христианскую веру считая хуже языческой: больше уважали любого плохого еврея, чем самого видного христианина-русина” [6, с. 384]. Про це ж читаємо в єврейській хроніці Натана Ганновера “Пучина бездонная”: “…Православний народ все більше впадав у злидні, зробився упослідженим і низьким, і перетворився у кріпаків і слуг поляків і навіть, окремо скажемо, у євреїв”; “вони були настільки принижені, що майже всі народи, і навіть той народ, що стоїть нижче всіх (тобто єврейський – авт.), панували над ними” [7, с. 85].

Відомо чимало українських дум і пісень, в яких знайшов відбиття той протест проти утисків з боку поляків та євреїв, що народжувався в народі. В одній з них йдеться:

“Зажурилась та й заклопоталась бідна вдова –

То то не бідна вдова, – то королевська земля:

Стали оден другого на милю оранди становити…

А Жид вибігає та українського козака за чуб хватає,

Та ще його двома кулаками по потилиці затинає:

Де була яка річка велика, мости в одкуп забрали:

Як слідство, євреї сприймалися українським населенням як союзники польської шляхти в соціально-економічному та духовному поневоленні. Слід зауважити, що ненависть українського селянства до своїх польських та єврейських поневолювачів екстраполювалася на всіх євреїв, в тому числі незаможних, які не мали відношення до експлуатації українського селянства.

Достатньо висвітлені в літературі національні чинники визвольної війни українського народу. Дискримінація української мови, освіти викликали глибоке обурення українців.

Важливим чинником українсько-єврейських взаємин були ідеологічні чинники. В XVIIстолітті, як і в попередні часи, ідеологія здебільша була представлена у формі релігії, тому мова йде про релігійні чинники.

З одного боку, християнство з давнини підпитувало антисемітські настрої, звинувачуючи євреїв у “боговбивстві”, організовуючи “криваві наклепи” тощо. Формувався образ євреїв як “ворогів Христових”, чужинців, що протистояли цінностям добропорядних християн.

З іншого боку, в Речі Посполитій православні потерпали від шаленого тиску з боку католицької церкви. Відбувалося закриття православних церков і монастирів й водночас будівництво католицьких храмів, сприяння місіонерській діяльності католицьких орденів, зневажання релігійних почуттів православних та їх навернення (незрідка насильницьке) в уніацтво чи католицизм [8, с. 66]. Був тиск на православну церкву і з боку євреїв. “Кроме всевозможнейших проявлений произвола иудеи, пользуясь унижением православной религии, брали в аренды церкви, налагали пошлины за крещение младенцев (“дудки”), за венчание (“поемщина”), за погребение и, наконец, вообще за всякое богослужение; кроме того и умышленно ругались над религией” [4, с. 356].

Тому в ході національно-визвольної війни українці знищували і ксьондзів, і євреїв – союзників польських панів. “У одному костьолі – пише М. Аркас, – над престолом повісили разом ксьондза, Жида….. і над ними написали: …….віра однака” [2, с. 196].

Перехід до християнства (або ще татарський полон) часто був для євреїв єдиним шляхом для рятування. “…Многие из евреев в то время, боясь смерти, – читаємо в Літопису Самовидця, – приняли христианскую веру, но потом, выждав время и убежав в Польшу, остались иудеями, и редко кто из них остался христианином. И так на Украине не осталось ни одного иудея… Также и по той стороне Днепра, по самый Днестр было такое же опустошение замков, костелов, усадеб шляхетских и дворов еврейских…” [6, с. 385].

Чимало подібних прикладів знаходимо і в єврейських хроніках Меїра з Щебржешина, Натана Ганновера, Шмуеля Файбіш Файделя. Але в більшості випадків євреї відкидали спокусу врятувати свої життя ціною відступництва.

Мужність людей, які йшли на смерть, але не зраджували вірі своїх предків, далеко не завжди викликала повагу повсталих. Часто це сприймалося як упертість у своїх помилках та несприйнятті “істинної християнської моралі”, щось незрозуміле і тому вороже. Це безпосередньо пов’язане з ксенофобією, несприйняттям чужого та іншими явищами, що складають соціально-психологічні передумови українсько-єврейських взаємин.

Євреї відрізнялися від українського (як і будь-якого іншого народу Європи) традиціями, звичаями, суспільною організацією. Вони були “не такі, як усі” і, до того ж, будували бар’єри самоізоляції. Це, з одного боку, зумовило врятування єврейського народу від асиміляції протягом тисячолітньої історії в діаспорі, а з іншого боку – сприяло пробудженню ксенофобських проявів з боку сусіднього неєврейського населення.

При цьому в українській національній свідомості формувався стереотип єврея-гнобителя, хитрого та жадібного, підступного і навіть дужого, що примушує українців до дурних звичок. В одній з українських пісень йдеться:

“Як іде український козак то й корчму минає,

А Жид вибігає та українського козака за чуб хватає,

Та ще його двома кулаками по потилиці затинає…” [9, с. 296]

Отже, ці та інші передумови викликали жорстокі переслідування євреїв, які відбувалися під час повстань – визвольної війни українського народу середини XVIIст., Коліївщини тощо. Картини жахливих погромів, масових вбивств подібні і в українських, і в єврейських, і в інших джерелах.

В “Літопису Самовидця” читаємо: “Где только нашлись шляхтичи, замковые слуги, евреи, городские власти –везде их убивали, не жалея жен и детей, грабили имения, жгли и разрушали костелы, опустошали шляхетские замки и усадьбы, еврейские дворы, не оставляя ни одного. Редко кто тогда не обагрил рук кровью и не принимал участия в грабежах имений… Больше всего евреев пропало в Немирове и Тульчине –несметное множество” [6, с. 385].

Про це ж пише М. Костомаров: “…Самое ужасное остервенение показывал народ к иудеям: они осуждены были на конечное истребление, и всякая жалость к ним считалась изменою. Свитки Закона были извлекаемы из синагог, казаки плясали на них и пили водку, потом клали на них иудеев и резали без милосердия; тысячи иудейских младенцев были бросаемы в колодцы и засыпаемы землею…” [4, с. 367-368]. Жахливі картини нищення євреїв дають єврейські хроніки [7, 10, 11].

“В Ладыжине, по известию современника, казаки положили несколько тысяч связанных иудеев на лугу, сначала предложили им принять христианство и обещали пощаду, но иудеи отвергли эти предложения; тогда казаки сказали: так вы сами виноваты, мы перебьем вас за то, что вы ругались над нашею верою. И потом всех перебили, не щадя ни пола, ни возраста. Страшное избиение постигло иудеев в Полонном, где так много их перерезали, что кровь лилась потоками через окошки домов. В другом месте казаки резали иудейских младенцев и перед глазами их родителей рассматривали внутренности зарезанных, насмехаясь над обычным у евреев разделением мяса на кошер (что можно есть) и треф (чего нельзя есть), и об одних говорили: это кошер –ешьте!, а о других: это треф –бросайте собакам!” [4, с. 368].

“Цілими табунами тікали Поляки і Жиди у Польщу, бо нікого не милували повстанці: хоч дитина, дівка або жінка – усіх без жалю різали, добро їх грабували, доми, кляштори і костьоли польські палили. У одному костьолі над престолом повісили разом ксьондза,Жида….. і над ними написали: …….віра однака. Найбільш лютував Кривоніс, вирізавши усіх панів, Поляків і Жидів у Польтавщині на лівім боці Дніпра” [2, с. 196].

Тільки в Немирові за один день було вбито 6000 євреїв. С. Рот пише: “По всій країні прокотилася хвиля погромів і вбивств таких розмірів і такої жорстокості, що залишила позаду усі переслідування євреїв в Європі…” [12, с. 295-296].

У 1648-1656 рр. повсталими було вбито десятки тисяч євреїв. Більш точні цифри встановити неможливо через брак достовірних даних. Хмельниччина стала однією з найжахливіших подій єврейської історії.

Євреїздебільше залишалися беззахисними перед загонами козаків. Приклади захисту єврейського населення польськими загонами є поодинокими. Зокрема, захисником євреїв як союзників шляхти виступав польський князь Ярема Вишневецький [7, с. 93-94].

Чимало дослідників пробують з’ясувати, чим була викликана особлива жорстокість повсталих, зокрема, до євреїв. Смолій В.А. та Степанков В.С. в своїй роботі пишуть: “Чим нестерпнішими були знущання з боку панів, урядовців, орендарів, католицького духовенства, чим лютіше власті карали учасників рухів…, тим жорстокішими ставали розправи повстанців над гнобителями… Як підкреслював Я. Дашкевич, методи національно-визвольної боротьби диктує нація-гнобитель; ступінь і характер пригноблення визначають рівень та інтенсивність боротьби пригноблених” [8, с. 67-68].

Втім, зрозуміло, що картина українсько-єврейських взаємин була б недостовірною без згадки про співробітництво між українцями і євреями, що повністю не припинялося навіть в часи війни.

Згідно до Зборівського миру (1649 р.) євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині. Однак ще за часів Хмельницького в Україні-Гетьманщині були євреї. Так, за документами, єврей Абрагам взявся супроводжувати шведського посла Веллінга в його подорожі з Молдавії в Україну, і він спокійно доїхав з послами до тодішньої столиці Гетьманщини Чигирина [13, с. 74-75].

Є документи, що свідчать про наявність євреїв серед самих козаків. Вже під час повстання під проводом К. Косинського (1591-1593 рр.) та С. Наливайка (1594-1596 рр.) серед повстанців були євреї. З виданої в 1697 р. у Франкфурті-на-Майні книги берестейського рабина Іоіля Серкеса відомо про принаймні 11 євреїв з-поміж козаків-наливайківців, один з яких, на ім’я Берах, геройськи загинув у бою проти польських військ. Є факти про участь євреїв-повстанців у штурмі Збаража. За дослідженням німецького історика З. Любер, серед козаків-реєстровців, ядра козаків-повстанців, були особи й прізвища, які можуть свідчити про єврейське походження їхніх носіїв (Зраїтель, Жидченко, Жидовкин та ін.) [13, с. 72-73].

Історик С.Я. Боровий згадує не тільки євреїв-воїнів, що брали участь у козацьких військових походах, але й євреїв-маркітантів, що супроводжували польсько-козацькі армії в їхніх походах, євреїв-купців тощо [13, с. 214].

Є чимало фактів про примусове вихрещення євреїв козаками. Єврейський хроніст Н. Ганновер згадує про численні випадки самогубства єврейських дівчат общини Немірова, що були силоміць хрещені та взяті заміж козаками [15, с. 99-100]. Але є приклади й добровільного навернення євреїв до православ’я, що давало можливість зайняти високу посаду на Січі або в Гетьманщині [13, с. 73].

В козацькій старшині було чимало іноземців. Серед них – представники покозаченої польської католицької шляхти (Дуніни-Борковські, Леонтовичі та ін.). Кочубеї були кримськими татарами, Фридрикевичі – цесарцями, Орлики та Пассеки походили з Чехії, шотландцем був Максим Кривоніс. Відоме єврейське походження Боруховичів, Магеровських-Перехрестів, Герциків, Крижановських, Марковичів, Перехрестів-Осипових та деяких інших [16, с. 62].

В одному з документів середини XVII ст. є свідчення про двох братів-євреїв Лейбу (Олександра) і Якова, які стали вихрестами та влилися до армії Б. Хмельницького. Під час перемир’я 1649 р. вони опинилися на Волині, де очолили групу, яка вбила єврейського орендаря Маєра з Базалії. Заарештований пізніше і підданий тортурам Лейба-Олександр зізнався у своїх вчинках і був засуджений до страти. Перед смертю йому запропонували звернутися або до православного священика, або до рабина, і саме до останнього звернувся Лейба перед смертю [13, с. 73].

Є окремі факти про євреїв серед українських козаків в роки Руїни. З джерел відоме ім’я сотника з Правобережної України Лейбенка, котрий брав участь в антипольських повстанях 60-х рр. XVII ст. Лікар-єврей служив гетьманові П. Дорошенку і навіть пішов за ним у московське заслання [13, с. 74].

Серед дітей, яких іноді викрадали запорожці і приводили на Січ, були й діти з єврейських родин. Архів Коша Нової Запорозької Січі містить під № 419 Атестат козака Іркліївського куреня, єврея Василя Перехриста. В документі йдеться про те, що Василь, Павлов син, був вивезений запорозькими козаками на Січ під час Кримських походів. За походженням єврей, він за своїм бажанням прийняв християнство. Після досягнення повноліття ніс військову, курінну службу “вєрно і рєвностно”, жив “чєсно, обходітельно, бєз малєйшего порока, довольствуясь купеческим промислом”. Тому Василь Перехрист отримав аттестат, що надавав право “во всєх его нуждах і надобностях оказивать… із Войска Запорожского…” [17, с. 525-526].

Відомі економічні зв’язки між євреями та українцями. Так, на Новій Січі існувала єврейська торговельна компанія, заснована за ініціативою уманських євреїв-купців С. Марковича, Н. Несумовича та Х. Берковича, завдяки згоді П. Калнишевського. Запорожці зобов’язалися надавати купцям цієї компанії збройний ескорт, що супроводжував їх під час подорожі по козацьким землям. Єврейська торговельна компанія торгувала матерією та іншими товарами з 1772-го до занепаду Нової Січі у 1775 р. [13, с. 75-76].

Отже, важливими чинниками українсько-єврейських взаємин були також економічна вигода та здоровий глузд.

Українсько-єврейські взаємини протягом століть не були однозначними. Однією з драматичніших сторінок їх історії були події, що відбувалися в XVIIстолітті та мали неоднозначний характер. Про деякі з цих сторінок незручно та важко говроити. Але ми маємо з’ясовувати передумови тих чи інших подій та явищ для того, щоб з усвідомленням історичного досвіду будувати сучасні міжнаціональні відносини на засадах гуманізму та загальнолюдських цінностей.